“Риси, які серйозно змінюють нашу професію наразі: доступність, відкритість та неформальність у спілкуванні” – Вадим Карпʼяк розповів про зміни у журналістиці від початку повномасштабної війни

Український журналіст та ведучий телеканалу ICTV Вадим Карп‘як розповів в інтервʼю про зміни в журналістиці від початку повномасштабної війни, чого бракує на телевізійному ринку України та як це, працювати щодня в прямому ефірі.

Як змінилася журналістика від початку повномасштабної війни?

Є дві глобальні зміни. Перша — спілкування в режимі інтерв’ю стало більш неформальним та людянішим.

Журналіст — це громадянин, це невіддільні позиції. З людьми, з якими зараз спілкуєшся в ефірі, тебе поєднує спільність загроженості та справи: протистояння ворогові, виживання і війни.

Тож ти можеш не тримати цю позицію незаангажованого. Можеш дозволити собі більше – бути легшим та людянішим у своїх реакціях. Це війна. І вона відкриває цю людяність, як не дивно.

З цього випливає другий момент. Усі відчувають одні й ті ж емоції жаху й надії. Це зближує людей. Тож зникнув момент якоїсь ексклюзивности.

Раніше потрібно було домовлятись, аби взяти інтерв’ю у міністра. Це була ритуалізована річ і це нормально. Війна ж розмила ці кордони між журналістами і нежурналістами. Тому ти не можеш похвалитися тим, що взяв якесь ексклюзивне інтерв’ю. Навіть президент щовечора записує відео, на яких відповідає на найважливіші питання, що виникають за день.

Раніше в мене був короткий шортліст, в кого я б хотів взяти інтерв’ю. Хоча мій статус ведучого «Свободи слова» передбачав, що я можу взяти інтерв’ю в того, в кого хочу, — просто потрібно докласти зусиль.

Але зараз навіть цього не потрібно. Влада відкрита, волонтери відкриті. Військові, можливо, не настільки, але це зі зрозумілих причин. Я не можу взяти інтерв’ю у Залужного, наприклад. Я пробував. Але мені сказали: «Пан Головнокомандувач до перемоги інтерв’ю не дає». Це зрозуміла позиція. Всі інші готові та відкриті у спілкуванні.

Це дві риси, які серйозно змінюють нашу професію наразі. Доступність, відкритість та неформальність у спілкуванні.

У перші дні ця неформальність відчувалась і в тому, що журналісти показували свої емоції. Тут я маю на увазі не емоційність чи конкретні слова.

Будь-який ефір – радіо, телебачення, друкований матеріал – мультиплікує цю емоцію. І люди, дивлячись на те, що журналісти емоціонують, теж емоціонують більше. Якщо ця емоція позитивна, то окей, але часто це може бути емоція розпачу чи зневіри. Журналіст у цьому сенсі відповідальний, адже його аудиторія ширше, ніж просто «сіли на лавочці, поговорили».

Це одна з моїх передосторог до колег.  У перший день було дуже багато емоцій. Я старався ці емоції стримувати. Так, іронія може бути. Вона може бути гірка, зла, але важливо не піддаватись на це «ой все пропало» або «цей тиждень вирішальний, усе вирішиться впродовж наступних трьох днів». Я проти цієї емоційності.

Відчуття біди дуже зблизило людей загалом. Ти можеш зараз з будь-ким заговорити на вулиці. В Україні немає традиції small talk. Перекинутись у черзі кількома словами з касиром або з людиною поруч. Такий собі маленький діалог: «А ви як?», «А щось погода сьогодні не дуже», «А яйця завезли не дуже свіжі». Але війна, спільне горе та переживання зближують людей. І є ця можливість зараз заговорити і в черзі, і на вулиці з незнайомими людьми.

В журналістиці зараз я можу собі дозволити щось більш неформальне. Можу посміхнутися, вжити нестандартніший зворот, зіронізувати. Це емоційність, яка не вихлюпується. Це не гойдалки від «зради» і навпаки.

Чи готувались ви до війни?

Я не думаю, що до цього можна підготуватись. Ти можеш тисячу разів прокручувати це в голові, формувати «тривожну» валізку, але це починається завжди не так, як ти до цього готувався.

Що відрізняє журналістику в мирний та воєнний час?

Журналістика війни відрізняється ще більшою відповідальністю за сказане. Ти мусиш балансувати між інформуванням, уникненням чуток і не сіянням зради. Часто це вимагає самообмежень.

Погодьтеся, коли в твоєму в ефірі військовий, мусиш розуміти, що його можна питати, а що не можна. Запитання: «А через скільки звільнять Херсон?» — безсенсове. Хоча люди часто саме так і формулюють свої запити.

Але жоден військовий не візьметься цього спрогнозувати. Бо це сукупність факторів, що залежать не лише від Збройних сил України. І тому журналіст повинен постійно думати, як він формулює ці запитання.

У мирний час цей контроль за формулюваннями простіший. Ти можеш ніби допитувати, вимагати відповіді. Від твого допитування не залежить життя людей.

А зараз може трапитись так: будеш дотискати якогось військового, і він тобі щось скаже, але це використає ворог. А це — життя людей, наших захисників.

Ти постійно тримаєш в голові фразу Лесі Українки: «Слово, моя ти єдиная зброє». І розумієш, що ця фраза може бути не метафоричною, а буквальною.

Це моє особисте переживання, коли я мушу дуже часто обмежувати свої бажання. Самоцензура присутня. Мене можна звинуватити у тому, що ця самоцензура надмірна. Але це моя відповідальність і мені з цим жити. Як журналіст, я вирішую, що доречно на цей момент, а що — ні.

Як бути з тим, що зараз людей цікавить саме інформація від військових?

Будьмо відверті. Військові не дають відповіді на запитання, які формулюють глядачі. Які запитання найпопулярніші? «Коли закінчиться війна?», «Коли ми візьмемо той чи інший населений пункт?», «Скільки в нас зброї?», «Коли прийде така-то зброя?». Це речі під грифом «таємно». І запитувати це означає: або розуміти, що ти не отримаєш на них відповіді і свідомо вводити в оману людей, або розуміти, що тебе обманюють. Ці моменти дуже важливі.

Як ви гадаєте, чи були якісь новації в журналістиці за цей час, які будуть зберігатись надалі?

Історія не завершилась, вона в процесі. Про це ми зможемо говорити, коли пройдемо якусь точку. Коли росіяни підпишуть капітуляцію. Коли оцінимо збитки і зрозуміємо, як буде далі розвиватись економіка.

Журналістика — це теж частина економіки. Нам, звичайно, дуже хочеться вважати, що ми існуємо у сферичному вакуумі і існує якась об’єктивна журналістика, яка живиться нектаром квітів. Але журналістика залежить від ринку. Ринок — це реклама.

Тож ми фіксуємо тільки станом тут і тепер.

Зрозуміло одне: українську журналістику чекають тектонічні зміни. Зникнення однією з найбільших медіагруп України це вже засвідчило. Я думаю, це не останнє таке зникнення.

Телевізійний ринок України був дуже великий. Дуже потужний і на рівні Центрально-Східної Європи. Можливо, він не зовсім відповідав стану економіки, але українське телебачення було дуже яскравим у порівнянні з сусідами.

Війна показала, що в нас бракує регіональності медіа. Люди хочуть знати, що в них відбувається на сусідній вулиці. А у нас цього замало. А це виявилось дуже важливим для виживання.

Я з Бучі і знаю людей, які сиділи там у підвалах та шукали в медіа інформацію про евакуаційні коридори. Люди, які сиділи в Катюжанці, шукали про евакуаційні коридори в Катюжанці. А центральні медіа не могли їм цього дати.

Телемарафон не може інформаційно задовольнити всі населені пункти. Для цього мають бути місцеві джерела. І це про те, про що варто думати, бо наше медіаполе було занадто централізоване.

Але Телемарафон залишається основним джерелом інформації для багатьох українців?

Так, бо він продукує безперервний потік новин. Телемарафон має доступ до перших осіб, до людей, які ухвалюють рішення, що впливають на країну. І він задає тон. Це нормально.

Все-таки Телемарафон створюють найбільші телевізійні групи, які мають досвід. Це природно. Телебачення в Україні залишається одним з основних джерел інформації.

Ми звикли сприймати телебачення, як ящик, який стоїть на тумбочці, прикритий серветкою, або висить на стіні. Але телебачення — це контент, зміст. На телебаченні сконцентровані зусилля людей, які знають, як щось придумати та реалізувати цей зміст.

А шляхи його донесення до людей можуть бути дуже різними. Не має значення, як ви донесете серіал до людей. Можете через Нетфлікс чи Ютуб. Може бути лінк в Телеграм-каналі або на Фейсбуці. Сенс сучасного телебачення не в ящику.

Телемарафон генерує точно понад 50% інформаційних потоків, які зараз існують в Україні. Але ви про ці потоки дізнаєтесь з різних джерел. Ви можете прочитати про це на інформаційному сайті, але першоджерелом було телебачення. І так треба його сприймати. Не треба себе обманювати, мовляв, «якщо в мене немає телевізора і я його не дивлюся, то я від нього вільний». Ні, якщо ти не дивишся телевізор, це не означає, що телевізор не дивиться тебе.

Як це, працювати щодня у прямому ефірі?

Звичайно, я можу нарікати: то вставати рано, то лягати пізно. Зміна Марафону триває шість годин і ми працюємо по одному. Коли я думаю, що з моїм графіком щось не так, то одразу згадую наших хлопців на нулі.

Я сиджу в студії з кондиціонером. В теплі, коли мені треба, в холоді, коли мені треба. Тоді розумію: я зовсім не втомився, а мій графік — найкращий у світі, у порівнянні з тим, що люди сплять в окопах. А дуже часто і не сплять, тому що стріляють.

Чи добре журналісти тримають інформаційний фронт?

За моїми відчуттями, так. Це не тільки наша заслуга, це заслуга загальнодержавна. Включно з тим, що забанили основні канали надходження російської пропаганди. Залишився лише телеграмчик, анонімні канали, які складно забанити.

Але в основному ми пораємось непогано. Не бездоганно, але хто бездоганний на війні? У нас є досвід від чотирнадцятого року і це те, що ми можемо поставити як плюсик.

Джерело: Премія імені Георгія Ґонґадзе