PGRpdiBjbGFzcz0iaWN0dl9hX2JveCI+PGNlbnRlcj48c2NyaXB0IGRhdGEtb3V0c3RyZWFtLWlkPSIxMzE4IiBkYXRhLW91dHN0cmVhbS1mb3JtYXQ9ImZ1bGxzY3JlZW4iIGRhdGEtb3V0c3RyZWFtLXNpdGVfaWQ9IklDVFZfRnVsbHNjcmVlbiIgZGF0YS1vdXRzdHJlYW0tY29udGVudF9pZD0ie3JlcGxhY2VfbWV9IiBzcmM9Ii8vcGxheWVyLmFkdGVsbGlnZW50LmNvbS9vdXRzdHJlYW0tdW5pdC8yLjExL291dHN0cmVhbS11bml0Lm1pbi5qcyI+PC9zY3JpcHQ+PC9jZW50ZXI+PC9kaXY+
УКР
УКР

Андрій Куликов: «Ми робимо програму не задля рейтингу, а для спроби щось з’ясувати»

0 - 0

Ведучий «Свободи слова» Андрій Куликов розповів про особливості підготовки програми напередодні парламентських виборів та розкрив секрети телевізійної кухні.

– Останнім часом на наших екранах з’явилось дуже багато політичних шоу. Це ознака часу?

– Я гадаю, що насправді це відображає той стан, в якому знаходиться українське телебачення. В нашій країні невиправдано багато телевізійних каналів. До 15 каналів, котрі претендують на статус загальноукраїнських. Плюс принаймні по 2 канали в кожному великому місті, а в деяких містах і більше. Створюючи між собою часто штучну конкуренцію, канали іноді мавпують один в одного програми, іноді створюють подібні програми і в такий спосіб намагаються залучити до себе глядачів. Я думаю, якщо в нас було б менше каналів, то менше було б ток-шоу взагалі і політичних зокрема.

Можу привести приклад Британії, в якій населення більше 62 млн, а економіка набагато здоровіша, ніж наша. Відповідно, є величезний рекламний ринок, за рахунок чого і повинно існувати телебачення. Але ефірних телеканалів там всього 5, а регіональних немає зовсім. Тому я не думаю, що наявність великої кількості політичних шоу – це ознака часу. Коли в 2005 році почалася програма «Свобода слова», котру ще не я вів, – от це було ознакою часу.

– Як «Свободі слова» вдається зберігати своє обличчя і яку роль відіграє в цьому ведучий?

– Зі мною багато моїх колег-телевізійників не погоджуються, але я вважаю, що в кожній телевізійній програмі ведучий – це людина, яка значить найменше. Більше значить концепція та ідеологія програми (ідеологія в телевізійному, а не політичному сенсі). Багато залежить і від команди, яка цю програму робить.

Телебачення – дуже колективний вид творчості. Звичайно, я можу ввімкнути камеру, стояти перед нею і казати «бла-бла-бла», але це буде суперечити самому принципу телебачення. Для передачі потрібні кілька камер, потрібна декорація і мені потрібен режисер або продюсер, котрий буде давати мені поради – як технічні, так і змістові.

Я пишаюсь тим, що працюю в «Свободі слова», і вона мені дорога, але ця програма вигадана не мною і вперше втілена не мною. А втілена вона продюсером Михайлом Павловим, режисерами і редакторами, що в ній працюють. І якщо нам вдається тримати свою марку, то це в першу чергу завдяки тому, що ми погодилися робити програму не задля рейтингу, а для спроби щось з’ясувати. Я підкреслюю: спроби, тому що, на жаль, з’ясувати не завжди вдається. Спробувати легко, а з’ясувати важко. Але ми намагаємось. І ми робимо програму з повагою до права наших глядачів бачити і чути не просто обмін образами, а якусь змістовну дискусію. Хоча це теж не завжди вдається.

Нам потрібні нові люди в політиці. Але це мають бути не ті, хто зараз навколо політики, а ті, хто відсунутий від неї на один шар.

– Ви активно займалися політикою до 1991 року. Зараз не плануєте стати політиком?

– Навіть на ці вибори мені пропонували балотуватися, були м’які такі пропозиції. Але я не хочу. Я думаю, що зараз я приношу більше користі на своєму місті.

– Раніше основною проблемою ЗМІ вважалася «джинса», сьогодні багато хто вважає головним мінусом сучасних ЗМІ засилля «чорнухи» і «жовтухи». Ви розділяєте цю думку?

– Я вважаю, що джинса залишається найбільшою загрозою для української журналістики. Що стосується чорнухи і жовтухи, то я б їх розділяв. Чорнуха в багатьох випадках штучно використовується, щоб полоскотати нерви, привабити читача/слухача/глядача, і в такий спосіб вона може формувати в суспільстві похмурі настрої, а іноді — провокувати злочини. Тепер поговорімо про жовтуху. Я вважаю, що в так званій жовтій, або бульварній, журналістиці є блискучі приклади саме журналістики. В Британії є газета «The Sun» – класична бульварна, або жовта, газета. Вона має тираж близько 4 млн, а прочитують її щодня 16 млн людей. За соціологічними опитуваннями, газету «The Sun» читає більше освічених, багатих, з потягом до культури людей, ніж газети «The Times», «The Daily Telegraph» та інші серйозні газеті разом узяті. Чому? А тому, що саме з газети «The sun» ці освічені, багаті, культурні люди дізнаються, як мислять інші. Тому жовта преса виконує насправді важливу соціальну функцію – взаємоінформує різні соціальні верстви. Просто іноді жовтизна переростає в чорноту.

Куликов 2

– Деякі антропологи висловлюють думку, що людина дурнішає. Вони стверджують, що обсяг мозку людини з часом зменшується і є кореляція між цим показником і розумовими здібностями.

– Я так не думаю. Вважаю, що багато залежить від того, як ви навчаєте свій мозок працювати і наскільки ви можете отримувати користь з інформації. Ось я, наприклад, вегетаріанець. Коли люди, які звикли їсти рибу та м’ясо, змушені певний час їсти лише рослинну їжу, то їм це важко. Мій організм за 8 чи 10 років вже навчився брати з рослинної їжі набагато більше, ніж їхні. Тому їм потрібне м’ясо, а мені – ні. І так само з інформацією. Ми часто-густо не навчаємо дітей з загальної інформації, яка нас оточує, брати те, що корисно. Не навчаємо їх фільтрувати інформацію, а іноді і чинити їй спротив.

Сьогодні від багатьох людей можна почути: «Я не дивлюся телевізор, бо там чорнуха і жовтуха, я йду в Інтернет». Або хтось з батьків з гордістю каже: «Я заборонив дітям дивитися телевізор». Це все одно що побачити один порнографічний журнал і заборонити дітям читати журнали взагалі.

Я за те, щоб були якісь курси медіа-грамотності, і за найменшу кількість всяких заборон. Я вважаю, що українське суспільство здатне відрізнити добро від зла, пропустивши їх крізь себе.

– Що для журналіста найважливіше: освіта, допитливість, чуття?

– Для мене все, що ви перерахували, важливо. Але найменш важлива, на мою думку, — освіта. А найголовніше для журналіста – бажання кожну годину вдосконалювати свої навички. Йти на один крок далі, ніж це необхідно. Завжди намагатися зібрати більше інформації, ніж необхідно.

Я наведу приклад. Здається, навесні в Одесі брали банду. І дуже багато було про це сюжетів. Але тільки в репортажі у «Фактах тижня» автор сюжету не лише ретельно описав, що там було, – він виказав припущення, чому це сталося. Він сказав, що найкращі сили «Беркута» відтягнуті до Києва, де вони охороняють суд на Юлією Тимошенко. І в такий спосіб, не висловивши нічого політичного, він поставив всю історію в контекст. Це і є той крок.

– В одному з інтерв’ю Ви казали, що краще написати хорошу статтю в 30 рядків, ніж писати довгі есе. Стислість – важлива якість у журналістиці?

– Абсолютно так. Зверніть увагу на темп сучасного життя. Ми маємо розуміти, що не в кожного буде час читати довгу статтю чи дивитися довгу передачу. Треба, щоб людині було достатньо прочитати перші 2 абзаци, аби зрозуміти, що до чого. Цей принцип побудови газетного матеріалу також працює і на радіо, і меншою мірою на телебаченні. Ми повинні інформувати стисло. А тим, хто зацікавиться темою, ми вже можемо давати більше інформації, а іноді і тлумачення. Але ми не завжди повинні все розжовувати.

– Ви ведете на «Радіо-Ері» програму «Пора року», в якій звучить рок-музика. Рок – Ваш улюблений музичний жанр?

– Так. Я переважно слухаю рок. На другому місці джаз, але з відривом. Люблю народну музику – українську й іншу, але переважно інструментальну, не співану. І практично не слухаю класику та оперу.

– Тоді як Ви ставитесь до думки, що класика має благотворний вплив на наш організм, а рок негативно впливає на нього?

– Я вважаю, що на мене рок-музика вплинула позитивно. Звичайно, в ній теж є сміття, але є і видатні творі. Так само і в оперній музиці й класиці.

Куликов 4

– Які Ваші улюблені виконавці?

– Якщо взяти рок-музику всіх часів і народів, то це британський гурт «Slade», британський музика і композитор Алан Прайс, Пол Маккартні – блискучий мелодійник і аранжувальник. Зараз мені подобаються «Мандри». Вважаю, що дуже багато зробили ще в радянські часи ВІА «Кобза», «Песняры», «Ариєль». Та дуже багато можна перераховувати!

– Ви перекладаєте рок-пісні з англійської мови на українську. Їх хтось виконує?

– Поки що тільки я.

– Ви любите співати?

– Я співати не вмію, але вмію речитативом під музику наговорити. Я хотів би грати на гітарі, але в мене є лише внутрішній слух. Напевно, через програму «Пора року» я задовольняю якісь свої бажання.

– Ви професійний перекладач, а написати роман не хочете?

– У мене опубліковано два вірша і дві новели, але я не ставлю собі за мету літературну діяльність.

Останнім часом я майже не пишу статей, хоча маю 12 чи 13 років газетного досвіду. Зараз, коли мені замовляють статтю, я пишу, як мені здається, дуже вдалі перші 2 абзаци. А потім мені хочеться або музику заграти, або чийсь голос пустити.

Тим, хто хоче по-справжньому навчитися працювати зі словом, я раджу піти на радіо. Там ціна кожного слова, кожного звуку набагато більша. Але тоді існує небезпека, що ви втратите навички писати для газети.

– Вас вважають медіа-експертом…

– Я і сам себе вважаю медіа-експертом. Це пішло з того часу, коли я працював в проекті Євросоюзу в 2005–2007 роках. Тоді офіційно моя посада називалася «експерт», а оскільки далі була довга розшифровка, то ми скорочували її до слова «медіа». Вважалося, що я знаюся на засобах масової інформації.

– Тоді скажіть, у друкованих ЗМІ є майбутнє чи, може, інтернет-видання з часом витіснять їх з ринку повністю?

– Вже не раз я відповідав на це запитання цитатою із фільму «Москва слезам не верит»: «Пройдет 20 лет – и будет сплошное телевидение». Не вийшло. Так само не буде і суцільного Інтернету. Друкованій пресі пророкували загибель, ще коли з’явилось радіо. А радіо пророкували загибель, коли з’явилось телебачення. Вони залишилися, але, звичайно, видозмінилися.

Я вірю в газети. Тільки я вірю в трошки інші газети, ніж у нас є. Мені хочеться, щоб наші газети були такими різноманітними, як деякі, котрі я бачив в Британії та США.

Коли ми здобували незалежність – а я не вважаю, що вона впала нам як подарунок з неба, – чесно кажучи, я сподівався, що за 15 років Україна зробить дуже великий крок вперед. Цього не сталося. Проте я відчуваю в собі сили почекати, але активно почекати, ще 15 років.

– Ви можете зблизька спостерігати багатьох людей, причетних до прийняття рішень державного значення. Як Ви вважаєте, яке майбутнє чекає на Україну в найближчій перспективі?

– Нам потрібні нові люди в політиці. Але це мають бути не ті, хто зараз навколо політики, а ті, хто відсунутий від неї на один шар. Це мають бути люди громадянського суспільства, котрі знатимуть, що своїм приходом і своєю участю вони мають шанс змінити стан справ у нашій країні. Вони не прийдуть на цих виборах. Але мені хочеться, щоб вони з’явились на наступних виборах. Крім того, я сподіваюся, що до політики повернуться ті, хто свого часу від неї відійшов. Частина з них були люди, котрі свого часу в Україні відіграли дуже цікаву роль. І вони б зараз урізноманітнили нашу політику.

Скільки часу на це треба, не знаю. Коли ми здобували незалежність – а я не вважаю, що вона впала нам як подарунок з неба, – чесно кажучи, я сподівався, що за 15 років Україна зробить дуже великий крок вперед. Цього не сталося. Проте я відчуваю в собі сили почекати, але активно почекати, ще 15 років.

Матеріал: «Експедиція XXI».

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

14.10.2012 12:00
0 - 0



Топ відео

    Поки що немає матеріалів ...

Дивіться на ICTV

Зареєструйтесь

Увійти, використавши ваші дані

Забули пароль?

Відновлення паролю

Увійти через соц. мережу

ВГОРУ
Вгору

    Повідомити про помилку

    Текст, який буде надіслано нашим редакторам: