PGRpdiBjbGFzcz0iaWN0dl9hX2JveCI+PGNlbnRlcj48c2NyaXB0IGRhdGEtb3V0c3RyZWFtLWlkPSIxMzE4IiBkYXRhLW91dHN0cmVhbS1mb3JtYXQ9ImZ1bGxzY3JlZW4iIGRhdGEtb3V0c3RyZWFtLXNpdGVfaWQ9IklDVFZfRnVsbHNjcmVlbiIgZGF0YS1vdXRzdHJlYW0tY29udGVudF9pZD0ie3JlcGxhY2VfbWV9IiBzcmM9Ii8vcGxheWVyLnZlcnRhbWVkaWEuY29tL291dHN0cmVhbS11bml0LzIuMDEvb3V0c3RyZWFtLXVuaXQubWluLmpzIj48L3NjcmlwdD48L2NlbnRlcj48L2Rpdj4=
УКР
УКР

Андрій Куликов: «Ми робимо програму не задля рейтингу, а для спроби щось з’ясувати»

0 - 0

Ведучий «Свободи слова» Андрій Куликов розповів про особливості підготовки програми напередодні парламентських виборів та розкрив секрети телевізійної кухні.

– Останнім часом на наших екранах з’явилось дуже багато політичних шоу. Це ознака часу?

– Я гадаю, що насправді це відображає той стан, в якому знаходиться українське телебачення. В нашій країні невиправдано багато телевізійних каналів. До 15 каналів, котрі претендують на статус загальноукраїнських. Плюс принаймні по 2 канали в кожному великому місті, а в деяких містах і більше. Створюючи між собою часто штучну конкуренцію, канали іноді мавпують один в одного програми, іноді створюють подібні програми і в такий спосіб намагаються залучити до себе глядачів. Я думаю, якщо в нас було б менше каналів, то менше було б ток-шоу взагалі і політичних зокрема.

Можу привести приклад Британії, в якій населення більше 62 млн, а економіка набагато здоровіша, ніж наша. Відповідно, є величезний рекламний ринок, за рахунок чого і повинно існувати телебачення. Але ефірних телеканалів там всього 5, а регіональних немає зовсім. Тому я не думаю, що наявність великої кількості політичних шоу – це ознака часу. Коли в 2005 році почалася програма «Свобода слова», котру ще не я вів, – от це було ознакою часу.

– Як «Свободі слова» вдається зберігати своє обличчя і яку роль відіграє в цьому ведучий?

– Зі мною багато моїх колег-телевізійників не погоджуються, але я вважаю, що в кожній телевізійній програмі ведучий – це людина, яка значить найменше. Більше значить концепція та ідеологія програми (ідеологія в телевізійному, а не політичному сенсі). Багато залежить і від команди, яка цю програму робить.

Телебачення – дуже колективний вид творчості. Звичайно, я можу ввімкнути камеру, стояти перед нею і казати «бла-бла-бла», але це буде суперечити самому принципу телебачення. Для передачі потрібні кілька камер, потрібна декорація і мені потрібен режисер або продюсер, котрий буде давати мені поради – як технічні, так і змістові.

Я пишаюсь тим, що працюю в «Свободі слова», і вона мені дорога, але ця програма вигадана не мною і вперше втілена не мною. А втілена вона продюсером Михайлом Павловим, режисерами і редакторами, що в ній працюють. І якщо нам вдається тримати свою марку, то це в першу чергу завдяки тому, що ми погодилися робити програму не задля рейтингу, а для спроби щось з’ясувати. Я підкреслюю: спроби, тому що, на жаль, з’ясувати не завжди вдається. Спробувати легко, а з’ясувати важко. Але ми намагаємось. І ми робимо програму з повагою до права наших глядачів бачити і чути не просто обмін образами, а якусь змістовну дискусію. Хоча це теж не завжди вдається.

Нам потрібні нові люди в політиці. Але це мають бути не ті, хто зараз навколо політики, а ті, хто відсунутий від неї на один шар.

– Ви активно займалися політикою до 1991 року. Зараз не плануєте стати політиком?

– Навіть на ці вибори мені пропонували балотуватися, були м’які такі пропозиції. Але я не хочу. Я думаю, що зараз я приношу більше користі на своєму місті.

– Раніше основною проблемою ЗМІ вважалася «джинса», сьогодні багато хто вважає головним мінусом сучасних ЗМІ засилля «чорнухи» і «жовтухи». Ви розділяєте цю думку?

– Я вважаю, що джинса залишається найбільшою загрозою для української журналістики. Що стосується чорнухи і жовтухи, то я б їх розділяв. Чорнуха в багатьох випадках штучно використовується, щоб полоскотати нерви, привабити читача/слухача/глядача, і в такий спосіб вона може формувати в суспільстві похмурі настрої, а іноді — провокувати злочини. Тепер поговорімо про жовтуху. Я вважаю, що в так званій жовтій, або бульварній, журналістиці є блискучі приклади саме журналістики. В Британії є газета «The Sun» – класична бульварна, або жовта, газета. Вона має тираж близько 4 млн, а прочитують її щодня 16 млн людей. За соціологічними опитуваннями, газету «The Sun» читає більше освічених, багатих, з потягом до культури людей, ніж газети «The Times», «The Daily Telegraph» та інші серйозні газеті разом узяті. Чому? А тому, що саме з газети «The sun» ці освічені, багаті, культурні люди дізнаються, як мислять інші. Тому жовта преса виконує насправді важливу соціальну функцію – взаємоінформує різні соціальні верстви. Просто іноді жовтизна переростає в чорноту.

Куликов 2

– Деякі антропологи висловлюють думку, що людина дурнішає. Вони стверджують, що обсяг мозку людини з часом зменшується і є кореляція між цим показником і розумовими здібностями.

– Я так не думаю. Вважаю, що багато залежить від того, як ви навчаєте свій мозок працювати і наскільки ви можете отримувати користь з інформації. Ось я, наприклад, вегетаріанець. Коли люди, які звикли їсти рибу та м’ясо, змушені певний час їсти лише рослинну їжу, то їм це важко. Мій організм за 8 чи 10 років вже навчився брати з рослинної їжі набагато більше, ніж їхні. Тому їм потрібне м’ясо, а мені – ні. І так само з інформацією. Ми часто-густо не навчаємо дітей з загальної інформації, яка нас оточує, брати те, що корисно. Не навчаємо їх фільтрувати інформацію, а іноді і чинити їй спротив.

Сьогодні від багатьох людей можна почути: «Я не дивлюся телевізор, бо там чорнуха і жовтуха, я йду в Інтернет». Або хтось з батьків з гордістю каже: «Я заборонив дітям дивитися телевізор». Це все одно що побачити один порнографічний журнал і заборонити дітям читати журнали взагалі.

Я за те, щоб були якісь курси медіа-грамотності, і за найменшу кількість всяких заборон. Я вважаю, що українське суспільство здатне відрізнити добро від зла, пропустивши їх крізь себе.

– Що для журналіста найважливіше: освіта, допитливість, чуття?

– Для мене все, що ви перерахували, важливо. Але найменш важлива, на мою думку, — освіта. А найголовніше для журналіста – бажання кожну годину вдосконалювати свої навички. Йти на один крок далі, ніж це необхідно. Завжди намагатися зібрати більше інформації, ніж необхідно.

Я наведу приклад. Здається, навесні в Одесі брали банду. І дуже багато було про це сюжетів. Але тільки в репортажі у «Фактах тижня» автор сюжету не лише ретельно описав, що там було, – він виказав припущення, чому це сталося. Він сказав, що найкращі сили «Беркута» відтягнуті до Києва, де вони охороняють суд на Юлією Тимошенко. І в такий спосіб, не висловивши нічого політичного, він поставив всю історію в контекст. Це і є той крок.

– В одному з інтерв’ю Ви казали, що краще написати хорошу статтю в 30 рядків, ніж писати довгі есе. Стислість – важлива якість у журналістиці?

– Абсолютно так. Зверніть увагу на темп сучасного життя. Ми маємо розуміти, що не в кожного буде час читати довгу статтю чи дивитися довгу передачу. Треба, щоб людині було достатньо прочитати перші 2 абзаци, аби зрозуміти, що до чого. Цей принцип побудови газетного матеріалу також працює і на радіо, і меншою мірою на телебаченні. Ми повинні інформувати стисло. А тим, хто зацікавиться темою, ми вже можемо давати більше інформації, а іноді і тлумачення. Але ми не завжди повинні все розжовувати.

– Ви ведете на «Радіо-Ері» програму «Пора року», в якій звучить рок-музика. Рок – Ваш улюблений музичний жанр?

– Так. Я переважно слухаю рок. На другому місці джаз, але з відривом. Люблю народну музику – українську й іншу, але переважно інструментальну, не співану. І практично не слухаю класику та оперу.

– Тоді як Ви ставитесь до думки, що класика має благотворний вплив на наш організм, а рок негативно впливає на нього?

– Я вважаю, що на мене рок-музика вплинула позитивно. Звичайно, в ній теж є сміття, але є і видатні творі. Так само і в оперній музиці й класиці.

Куликов 4

– Які Ваші улюблені виконавці?

– Якщо взяти рок-музику всіх часів і народів, то це британський гурт «Slade», британський музика і композитор Алан Прайс, Пол Маккартні – блискучий мелодійник і аранжувальник. Зараз мені подобаються «Мандри». Вважаю, що дуже багато зробили ще в радянські часи ВІА «Кобза», «Песняры», «Ариєль». Та дуже багато можна перераховувати!

– Ви перекладаєте рок-пісні з англійської мови на українську. Їх хтось виконує?

– Поки що тільки я.

– Ви любите співати?

– Я співати не вмію, але вмію речитативом під музику наговорити. Я хотів би грати на гітарі, але в мене є лише внутрішній слух. Напевно, через програму «Пора року» я задовольняю якісь свої бажання.

– Ви професійний перекладач, а написати роман не хочете?

– У мене опубліковано два вірша і дві новели, але я не ставлю собі за мету літературну діяльність.

Останнім часом я майже не пишу статей, хоча маю 12 чи 13 років газетного досвіду. Зараз, коли мені замовляють статтю, я пишу, як мені здається, дуже вдалі перші 2 абзаци. А потім мені хочеться або музику заграти, або чийсь голос пустити.

Тим, хто хоче по-справжньому навчитися працювати зі словом, я раджу піти на радіо. Там ціна кожного слова, кожного звуку набагато більша. Але тоді існує небезпека, що ви втратите навички писати для газети.

– Вас вважають медіа-експертом…

– Я і сам себе вважаю медіа-експертом. Це пішло з того часу, коли я працював в проекті Євросоюзу в 2005–2007 роках. Тоді офіційно моя посада називалася «експерт», а оскільки далі була довга розшифровка, то ми скорочували її до слова «медіа». Вважалося, що я знаюся на засобах масової інформації.

– Тоді скажіть, у друкованих ЗМІ є майбутнє чи, може, інтернет-видання з часом витіснять їх з ринку повністю?

– Вже не раз я відповідав на це запитання цитатою із фільму «Москва слезам не верит»: «Пройдет 20 лет – и будет сплошное телевидение». Не вийшло. Так само не буде і суцільного Інтернету. Друкованій пресі пророкували загибель, ще коли з’явилось радіо. А радіо пророкували загибель, коли з’явилось телебачення. Вони залишилися, але, звичайно, видозмінилися.

Я вірю в газети. Тільки я вірю в трошки інші газети, ніж у нас є. Мені хочеться, щоб наші газети були такими різноманітними, як деякі, котрі я бачив в Британії та США.

Коли ми здобували незалежність – а я не вважаю, що вона впала нам як подарунок з неба, – чесно кажучи, я сподівався, що за 15 років Україна зробить дуже великий крок вперед. Цього не сталося. Проте я відчуваю в собі сили почекати, але активно почекати, ще 15 років.

– Ви можете зблизька спостерігати багатьох людей, причетних до прийняття рішень державного значення. Як Ви вважаєте, яке майбутнє чекає на Україну в найближчій перспективі?

– Нам потрібні нові люди в політиці. Але це мають бути не ті, хто зараз навколо політики, а ті, хто відсунутий від неї на один шар. Це мають бути люди громадянського суспільства, котрі знатимуть, що своїм приходом і своєю участю вони мають шанс змінити стан справ у нашій країні. Вони не прийдуть на цих виборах. Але мені хочеться, щоб вони з’явились на наступних виборах. Крім того, я сподіваюся, що до політики повернуться ті, хто свого часу від неї відійшов. Частина з них були люди, котрі свого часу в Україні відіграли дуже цікаву роль. І вони б зараз урізноманітнили нашу політику.

Скільки часу на це треба, не знаю. Коли ми здобували незалежність – а я не вважаю, що вона впала нам як подарунок з неба, – чесно кажучи, я сподівався, що за 15 років Україна зробить дуже великий крок вперед. Цього не сталося. Проте я відчуваю в собі сили почекати, але активно почекати, ще 15 років.

Матеріал: «Експедиція XXI».

14.10.2012 12:00
0 - 0



Дивіться на ICTV

Зареєструйтесь

Увійти, використавши ваші дані

Забули пароль?

Відновлення паролю

Увійти через соц. мережу

ВГОРУ
Вгору