PGRpdiBjbGFzcz0iaWN0dl9hX2JveCI+PGNlbnRlcj48c2NyaXB0IGRhdGEtb3V0c3RyZWFtLWlkPSIxMzE4IiBkYXRhLW91dHN0cmVhbS1mb3JtYXQ9ImZ1bGxzY3JlZW4iIGRhdGEtb3V0c3RyZWFtLXNpdGVfaWQ9IklDVFZfRnVsbHNjcmVlbiIgZGF0YS1vdXRzdHJlYW0tY29udGVudF9pZD0ie3JlcGxhY2VfbWV9IiBzcmM9Ii8vcGxheWVyLmFkdGVsbGlnZW50LmNvbS9vdXRzdHJlYW0tdW5pdC8yLjExL291dHN0cmVhbS11bml0Lm1pbi5qcyI+PC9zY3JpcHQ+PC9jZW50ZXI+PC9kaXY+
УКР
УКР

«Свобода слова». Андрій Куликов: «Інтерв’ю з президентом може стати закінченням моєї телевізійної діяльності»

0 - 0

Пане Андрію, розкажіть, будь ласка, про своє дитинство.

Я народився і зростав у Києві, у самісінькому центрі – на перетині тодішніх вулиць Леніна та Пушкінської. Квартали з масою прохідних дворів, з дуже цікавою внутрішньою архітектурою, внутрішніми ландшафтними відкриттями, ну і, звичайно, зі своєю культурою. Наш будинок був ще довоєнний, і жили в ньому люди найрізноманітніших соціальних становищ та прошарків, і всі між собою все одно спілкувалися, хто б вони не були, і діти відповідно (хлопці в основному). Грали у дворовий футбол, штандер, фуцин. Фуцин – я навіть не знаю, як вона зараз називається, але це така гра, коли квадрат розкреслений на чотири, всередині коло, і м’ячем граєш, перекидаєш м’яч всередину і куди він відскочить, ногами. Такий собі варіант футболу.

Батько викладав в Інституті інженерів цивільної авіації, мама спершу працювала на одній з київських міжміських телефонних станцій, потім пішла викладати у профтехучилище зв’язку, молодший на півтора роки брат… Отак ми і зростали. Бабуся – мамина мама – була диктором українського радіо і, на відміну від решти родини, котра була російськомовною (власне і бабуся була російськомовна), в силу служби дуже добре знала українську. Що стосується фонетики й подачі – вона взагалі була одним з найкращих фахівців. І книжок у неї була повна шафа, але, якщо батьки купували в основному російськомовні книжки, то бабуся купувала і ті, і ті. А коли у неї збиралися колеги на якесь свято, то там українська мова у них вживалася, і тому змалечу я був долучений до української мови, і думаю, що це великою мірою визначило те, що, зрештою, я обрав українську як свою мову спілкування.

Були у вас в юності люди, які посприяли вашому людському та професійному формуванню?

Були принаймні двоє людей. Ярослав Королевич – це був український журналіст та байкар, котрий і спричинив до того, що я пішов працювати у газету. Після закінчення університету я довго не міг знайти роботу за спеціальністю, дуже переймався цим у країні повної і гарантованої занятості. Якось я зустрівся з ним на вулиці – він знав мене, відколи я проходив практику студентом у товаристві «Україна», яке займалося культурними зв’язками українців із закордоном. І він запитав: «Чого ти такий смутний та невеселий?». Я йому розповів, а він каже: «У нас зараз газета розширюється, набираємо нових людей, спробуй». Дав мені три завдання, я написав три матеріали – два з них взяли до друку. І після цього запропонували мені роботу. Потім ми з Ярославом Олександровичем дуже довго працювали разом, і я думаю, що він великою мірою вплинув на мене. Людина весела, людина дотепна, і, як на мене, людина з літературним хистом.

Другий старший товариш – це був Олександр Шульга, котрий працював у тій же газеті «NewsfromUkraine» спортивним репортером і писав огляди погоди.

Цей жанр потребує певної віртуозності…

Так. Я завжди дивувався, адже мені здавалося, що огляди погоди в газеті, яка виходить в Україні та йде в США, Канаду, Індію – не мають сенсу, бо поки вона туди доходить, то вже давно погода змінилася. Але саме на погоду ми отримували найбільше читацьких листів, тому що Сашко підходив до цього як справжній поет… І там не просто було, що температура впаде на три градуси, а за яких обставин це відбулося, як при цьому листя шелестить. Сашко був на той час вже міський житель, але зберіг певні сільські звички. Він прокидався о п’ятій ранку, їв повний обід, себто перше, друге, узвар. Це нібито як в селі, коли надовго йдеш працювати в поле і треба наїстися на цілий день. Потім він йшов пішки з Відрадного до нашої редакції, яка спершу була на Золотих Воротах, а потім на Коперника. І він багато мені дав стосовно розуміння психології сільських людей, які опиняються в місті. Крім того – він навчив мене збирати гриби. Я з дитинства збирав гриби, але це було дуже епізодично. Сашко відкрив мені доти невідомі види, показав, де в Києві можна збирати гриби. У нас навіть одного разу на тодішній площі Богдана Хмельницького намагався затримати старшина-постовий, тому що…

Андрій Куликов інтерв

…ви збирали гриби?

Так…

Печериці?

Ні. Хоча печериці теж можна було збирати, особливо попід муром Софійського монастиря. Але, справа в тому, що є трутовики та глива, які ростуть на деревах. І ось ми з ним гуляли влітку після роботи і побачили на старій липі трутовики. Спершу він виліз мені на плечі – не дістав. Тоді, знаючи таке правило, що довший має вилізти на коротшого (бо руки довгі) – я виліз йому на плечі. Тільки я почав відламувати ці трутовики, як знизу почувся голос: «Старшина такий-то, що ви тут робите?» Ми йому пояснили, що ми тут збираємо гриби. На що він сказав: «Та киньте, я сам з Житомирщини, ці гриби не їдять». Але ми йому все пояснили. На щастя, ми тоді були тверезі зовсім, і він не мав за що нас затримати. Сашко дуже гарний був друг. Ми їздили з ним на гриби, ходили з ним на футбол, грали на роботі в настільний теніс. Ну і, звісно ж, правили матеріали один одного. Спершу він як старший товариш правив мої, а потім я став його керівником…

Мені взагалі із першим головним редактором пощастило – Валерій Грузин, котрий потім редагував «Всесвіт». І другий – Віктор Стельмах – це був дядько, який закінчив Вищу партійну школу і після цього прийшов до нас. Ну і, звісно, деякі інші колеги – Михайло Павлов, Олександр Ткаченко.

Давайте повернемося в часи Вашої юності, у 70-ті. Чи намагалися слідкувати за модою, яку слухали музику, де брали вініли? Коли з’явилися перші джинси? Зрештою, були хіпі, різноманітні тусовки, автостоп…

Мені це було цікаво, але не було внутрішнього потягу стати хіпі, або, навіть, нагадувати зовнішнім виглядом хіпі. В родині мене напевно так виховали, що на зовнішній бік справи я мало звертав уваги. У нас з братом ніколи не було справді модного одягу. Одяг мав бути функціональний, зручний. Батько – доцент Інституту – добре заробляв, та й мама – начальник зміни. Ми ніколи не відчували браку грошей, але й жодних надмірностей або ознак великого багатства не було: машини, наприклад, в сім’ї не було. Тому що, з одного боку, багато витрачалося на книжки, кіно (воно було дешеве, але часте), на зустрічі з друзями – на таке, що давало обшир життя. І в той же час оця залізна завіса і всяке таке… Силою того, що батьки не були зацікавлені у рок-музиці, чи у рок-н-ролі, чи у передовому авангардному мистецтві, то й я майже зовсім цим не цікавився. Я чудово пам’ятаю, що близько шістнадцяти років мені було, коли я вперше по-справжньому послухав рок-музику…

Що це було?

Це була композиція «ChirpyChirpyCheepCheep» групи «Middleof the Road». Я чудово це пам’ятаю – softrockтакий, або навіть bubblegumrock. Мені здалося, що там щось є, і відтоді я почав цікавитися. Коли у мене з’явилися перші джинси… Я думаю, що вони з’явилися після поїздки на студентську практику в НДР після другого курсу, і то, вони не були класичні. Але на той час я вже справді захоплювався рок-музикою, і в Лейпцигу, де ми були, був угорський культурний центр. Я накупив там багато пластинок таких груп як Locomotiv GT, Skorpions, Fonograf і т.д. Але мене завжди відхиляло в бік, так сказати, «українства».

Не знаю чому, але до досить зрілого віку я був із системою згоден майже у всьому – крім національного питання. Я відчував і бачив, що неправильна національна політика йде в Радянському Союзі, й, зокрема, щодо української нації, мови, культури і т.д. І я намагався компенсувати це для себе додатковими знаннями і тим, що я активніше, ніж багато моїх ровесників, розмовляв українською, цікавився українською культурою. Я не так намагався дістати й послухати Uriah Heep або Deep Purple (яких я дуже шаную й які мені цікаві), як я намагався дістати й послухати записи українських вокально-інструментальних ансамблів, в яких було дуже багато цінного, багато цікавого з музичного погляду, з ідеологічного. На 9-10 клас я перейшов з російської школи до української – і отам, насправді, вперше я потрапив до такого класу, де навчалися діти кількох письменників. І не лише Михайла Стельмаха, але й Миколи Руденка. І коли ти приходиш на урок вранці до школи, а тобі кажуть, що «сьогодні до Валериного батька «приходили», то ти починаєш дещо інакше дивитися на це. Хоча повністю дисидентського руху я не знав, але певна інформація почала з’являтися з перших, або майже перших рук. Тому я йшов у дослідження історії. Мій ескапізм, – він проявлявся в цьому.

Андрій Куликов інтерв

Якщо продовжити тему національного питання. Чи мав місце перехід інтелігенції у той час на українську мову – в ті роки, коли ви почали нею розмовляти?

Насправді, це скоріше був зворотній процес. Дуже багато людей переходило з української на російську, і це була, за моїми відчуттями і спостереженнями, цілеспрямована політика. Тоді в центрі Києва лишалися три українські школи, одна з них була наша, 92-га, де зараз Музей літератури. Давні традиції з 1871 року, колегія Галагана… Постійно був тиск, пропозиції, щоб хтось написав заяву про те, щоб перевести навчання на російську мову. Цього ніхто не зробив. Я закінчив у 73-ому, а в 75-ому там відбулося два підпали, дві пожежі. І після цього на законних підставах – пожежно-небезпечнеприміщення – школу закрили. Вдалося зберегти її номер та ім’я «Івана Франка», але її об’єднали з 30-ю школою на Тарасівській. Тому, що в тій 30-ій школі (вона була типового проекту) бракувало учнів: було дуже мало по Києву людей, які б віддавали дітей до українських шкіл.

Пам’ятаю, моїй дочці було п’ять, а у мене був товариш, котрий закінчив журналістику, на рік старший за мене, його сину – на рік більше. Це вже була середина вісімдесятих. І він поскаржився, що сину треба йти до школи восени, а він не може його прилаштувати в пристойну школу. Я йому кажу: «Так от тобі 92-га школа, чудова школа», а він каже: «Так вона ж українська!». Я кажу: «Ну й що?» – «То я ж не ворог своєму синові!», а я йому кажу: «Подивимось, що ти скажеш через кілька років». Був тоді такий процес, і мені іноді казали: «Вы что, по-человечески говорить не можете?»Таке бувало. Це породжувало відповідні реакції. Але це був природній процес. Він був керований, але це той самий процес, що відбувається в будь-якій країні, де є масовий приплив сільського населення в місто, де сільське населення в одномовній країні все одно втрачає свої діалекти та говірки. Вони переходять на мову міських мешканців. Це українці, які приїздили до Києва, переважною мовою в Києві була російська… Для багатьох це просто була мова міста. І так сталося, що вона російська. Так само в деяких містах Західної України відбувалося навпаки – люди приїздили до україномовного міста і переходили на українську.

А щодо інших мов. Яка з тих мов, які Ви ще знаєте, найважче далася?

Найцікавіше мені було з польською, зі слов’янськими мовами. Білоруську я почав читати і розуміти, коли ще в школі був. Якось бабуся Ніна мені сказала: «Я хочу, щоб ти почув, яка є гарна мова». Вона на ламповому приймачі зловила білоруське державне радіо, і я почув це лунке, прекрасне губно-губне «в». Я просто закохався в цю мову і став купувати сатиричний журнал «Вожик». На бульварі Шевченка була книгарня «Сузір’я», там продавали літературу мовами союзних і автономних республік, і я, час від часу, купував там білоруською мовою книжки і читав. У десятому класі була екскурсія до Білорусії – Мінськ, Брест, Хатинь. Я був дуже засмучений тим, що, практично, під час 3-4 днів перебування у Білорусії я не почув ніде білоруської мови, крім як з радіо. А під Брестом взагалі сталася історія, яку я й досі розшифрувати не можу. Ми з другом сиділи на лавці недалеко від фортеці, курили й розмовляли українською, а поруч присів дядько, йому було років п’ятдесят, і так слухав нас, слухав… Потім встали, акуратненько кинули в урну недопалки, щоб не вронити горде звання «українця», і тут він каже: «Ребята, извините, можно вас спросить?» – «Да, конечно». – «Я тут после войны живу и впервые слышу, чтобы так чисто говорили по-белорусски».Я тоді ще не знав, що на Берестейщині дуже багато українців. Два висновки можливі: або він справді ніколи не чув білоруської мови і сприйняв нашу розмову за білоруську, що можливо, або він чув місцеві українські говірки, але думав, що вони білоруські.

Потім, десь так років під двадцять, я перечитав геть усе, що було доступно українською та російською мовами про часи Хмельниччини і козаччини взагалі. І бракувало мені прочитати лише роман «Вогнем і мечем», який я знав, що існує, але з 1933 року у Радянському Союзі не видавався. Я його шукав, шукав і не знайшов, а у мене був знайомий на факультеті – білорус з Польщі. Я його попросив: «Привези мені, будь-ласка, «Вогнем і мечем», і він привіз мені його – польською мовою. Я сів і почав читати. Спершу я дуже складно продирався, а десь на дев’яностій сторінці настало розуміння відповідників, структури мови, і далі все пішло абсолютно просто. Як людина занудлива, я, прочитавши «Вогнем і мечем», і вподобавши стиль Гєнрика Сенкевича, прочитав потім «Потоп», отримав велике задоволення і вирішив, що треба прочитати «Пана Володийовського» як третю частину трилогії. Приятель повернувся до Польщі, немає кому привезти. Якось заходжу до книгарні «Дружба» навпроти метра «Хрещатик»і дивлюся – стоїть Гєнрик Сенкевич «Пан Володийовський». Три карбованці коштує. Купив. Прийшов додому, зробив чаю, сів у крісло, відкрив – чеською! Обкладинку відрізнити було неможливо. Куди ж було діватися, став я читати чеською.

Андрій Куликов інтерв

Якісь книжки сучасних українських авторів справили на Вас враження останнім часом?

Дуже сильний цікавий роман Володимира Лиса «Століття Якова», який переміг у минулому чи позаминулому році на конкурсі «Книжкароку ВВС». Дуже несподівано мені страшенно сподобався роман Михайла Бриниха «Шахмати для дибілів». Він написаний суржиком. Бриниха я і раніше читав, але от не пробирало так до душі. А це такий роман виховання, і, крім того, він дуже методичний. Там розписані всякі дебюти, гамбіти, ендшпілі. Мені таке цікаво читати. У Бриниха романчик сам зовсім невеликий, там всього-на-всього дві дійові особи, якщо не рахувати шахи. І сам образ доктора Падлючча, це щось. Ну так мені здається. І ще, звісно, Ірванець, на мою думку, пише цікаво, але в мене є синдром, скажімо так, братів Стругацьких. Практично в кожній антиутопії я вбачаю їхній вплив. Мова про «Хворобу Лібенкрафта», один з недавніх романів Ірванця. При тому, що мені цікаво читати, я не можу позбутися враження, що Стругацькі про це вже писали.

Вас часто впізнають на вулиці?

Коли впізнають, а коли і не впізнають. Багато людей у метрі зайняті тільки собою або своїми супутниками або супутницями. І це природно. Іноді впізнають,іноді спасибі скажуть. Іноді полають так, що хоч ноги виноси. Іноді, буває, дивляться, дивляться, і не можуть зрозуміти, де бачили. З ким тільки мене не плутали. Прийшов одного разу на Поділ до школи журналістики і кажу охоронцю: «Мені треба туди й туди. Документ показувати?» – «Та ні, я вас впізнав, проходьте». А я йду і чую, як він набирає і каже: «Там до вас Кисельов прийшов»…

Все ж таки без питання про «Свободу слова» не обійдеться. Є формат. Кожного понеділка с суворою регулярністю маєте виходити в ефір. Це важко, чи вже, навпаки, легко? Можливо, сформувалися певні автоматизми, чи кожного разу ситуація абсолютно нова?

Є і те, і те. Автоматизм, звичайно, є. Початок, закінчення програми, деякі рефлекси, рефлективні рухи, і, навіть, слова й звороти у перебігу програми є. Вони часто допомагають структурувати, іноді – заважають. Це як у середині 80-х, коли я вже розумів, щописати так, як раніше, не можна і не варто, і я вже не хочу, а руки лягали на клавіатуру друкарської машинки, і виходило все одно те саме. Певний автоматизм, звичайно, присутній. Але майже щоразу нова комбінація людей, їхніх і моїх настроїв, запитань. Кількість таких комбінацій, як у шахах – тому мені так подобається отой роман Бриниха, що я, до певної міри, опиняюся всередині цієї шахової партії. Люблю грати у шахи, хоча граю нижче середнього рівня. Тож ні, мені не набридло. Тим більше, що ми після першого і всередині другого сезону дещо поміняли, потім ще раз поміняли.

Добре, а в психо-фізичному сенсі? Це прямий ефір. Треба втримувати темп, будувати комунікацію, нічого не прогавити, нічого не забути. Треба чути, бачити, реагувати, і все це робити водночас впродовж двох годин.

Ні, це не важко, насправді. По-перше, дві години – це не так багато. Коли я починав, було ще більше годин. Я певен, що ми правильно зробили, коли зменшили тривалість. Пам’ятати зміст питань та висловлювань допомагає вже і досвід у «Свободі слова», і досвід синхронного перекладача. Крім того, є ж підслушка. Є вухо, в яке тобі час від часу надходять поради, наполегливі поради і дуже наполегливі поради. Від Павлова, в основному. Плюс ще є технічні поради. Іноді надходять одночасно технічні і змістовні.

Андрій Куликов інтерв

Раніше, коли у нас іще був головний редактор, то там були і продюсер, і головний редактор водночас. Був певний час, особливо на початку, коли я навіть лякався цих порад. З одного боку, мені здавалося, що їх обов’язково треба виконувати, з іншого боку, деякі з цих порад інтуїтивно були мені не до вподоби, і я дуже переймався цим. Поки я не повірив і не пересвідчився на кількох випадках, що насправді останнє слово і останнє рішення залишається за мною. І що б мені там не казали, все одно я беру на себе цю відповідальність. Потім у нас можуть бути про це розмови, прості або непрості. Я намагаюся профільтрувати усе, не завжди вдається. Іноді шкодую, що не виконав пораду, іноді навпаки – шкодую, що я її виконав. По-різному виходить. Але насправді є всередині команди взаєморозуміння і взаємовизнання. І я завжди підкреслюю колективність праці, не тільки в нашій програмі, а на телебаченні взагалі. Воно проявляється в усьому: від того, що без так званих технічних працівників ти не вийдеш до ефіру, до того, що без редакторів і продюсера це не буде повноцінною програмою.

Чи є життя після «Свободи слова»? Хоча програма здається такою непохитною, що трудно уявити собі, що вона може закінчитися – як проект. Але уявіть – чисто теоретично…

Ні, я думаю, що програма як така, в тому чи іншому вигляді, не закінчиться ніколи. Бо я насправді вірю в її потрібність. Так, формат у вузькому сенсі може змінитися, а в широкому сенсі, що це дискусійна програма, яка потрібна нам і буде довго-довго ще потрібна, вона залишиться. А те, хто її вестиме, це питання зовсім не принципове. І я завжди казав, і щиро в це вірю, що не ведучий, не ведуча є визначальним або навіть найнеобхіднішим компонентом, складовою таких програм. Тому що я знаю кількох людей в Україні, яких можна поставити на моє місце, і вони дуже вдало проведуть першу, другу програму, можливо, навіть, імітуючи, а потім у них почнеться своє.

Але Ви б хотіли продовжувати вести програму?

Звісно, я б хотів продовжувати вести цю програму. Мені здається, що це мені вдається. Мені здається, що в нас добре виходить у команді це робити. Але насправді я думаю, що я здатен і на щось інше. Мені здається, що я вдало веду програму «Пора року» на радіо «Ера». Я абсолютно внутрішньо переконаний, що міг би вести розважальну програму на телебаченні. Розважальну – але не політично-розважальну. Окрім того, я кілька разів звертався до Президента із пропозицією дати мені інтерв’ю сам на сам у прямому ефірі. І я гадаю, якщо це відбудеться, це може стати логічним закінченням моєї телевізійної діяльності взагалі, або принаймні телевізійної діяльності в політичній журналістиці. Тому що це буде або дуже вдале, або дуже невдале інтерв’ю. Якщо воно буде дуже невдале, то я з сорому не захочу більше з’являтися в екрані. А якщо воно буде дуже вдале, то я скажу: «Все, кращого мені вже не зробити, значить, я зі спокійною душею можу робити щось інше».

І незважаючи на ризики, Ви все ж хочете взяти це інтерв’ю?

Ну звичайно, я хочу, бо мені цікавий Президент. По-перше, мені цікавий будь-який Президент, але мені цікавий і цей Президент, дуже цікавий. Мені цікаво те, що досі він нікому, окрім Віталія Коротича, інтерв’ю сам на сам не дає. Інтерв’ю для трьох, шістьох (або прес-конференція) – це дуже вигідний формат для того, хто на цю прес-конференцію чи інтерв’ю виходить. Тому що от вам троє – Кисельов, Шустер, Куликов. У кожного своє бачення, свої інтереси, свої методи. З одного боку, вони одне одному заважають, з другого боку, вони навіть не настільки заважають одне одному, як би хотіли насправді. І є змога у того, хто це інтерв’ю дає, і перекидати відповідальність, і ухилятися від відповіді… А сам на сам – це випробування. Тому що нині я можу сказати: «Я хотів запитати, але мені Шустер не дав». А там уже не буде нікого. Це як спортсмен. Ставить собі мету – сорок рекордів світу. І йде.

А шанс є?

Після того, як Президент відповів: «Ну так, звичайно, будь ласка», і це пішло в ефір, то шанс є. Наскільки це великий шанс, це вже інше питання. Я не знаю. На мою думку, Янукович Віктор Федорович особисто дуже багато чого навчився. Навчився розмові, навчився реагувати, навчився навіть полемізувати. І я думаю, що він насправді готовий до розмови у прямому ефірі.

Фото: Дмитро Алексєєнко.

Матеріал: LB.ua.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

07.05.2012 17:20
0 - 0



Топ відео

    Поки що немає матеріалів ...

Дивіться на ICTV

Зареєструйтесь

Увійти, використавши ваші дані

Забули пароль?

Відновлення паролю

Увійти через соц. мережу

ВГОРУ
Вгору

    Повідомити про помилку

    Текст, який буде надіслано нашим редакторам: